Владислав Городецький народився в 1863 р. в селі Шелудьки Подільської губернії ( зараз це Вінницька область) у родині дворян польського походження. Середню освіту одержав в Одесі. В школі виявилися його здатності до малювання. Вищу освіту Городецький відправився одержувати в імператорську Академію мистецтв у Петербурзі. В 1891 він одержав диплом і переїхав у Київ.
Першими серйозними архітектурними творами стали усипальниця баронів Штейнгелей на Аскольдовій могилі й проект павільйону для мисливського товариства, який він виконав безкоштовно з метою самореклами. Однак Городецький виконував і нескладні проекти будівництва двірських туалетів і підключення їх до вуличних каналізаційних мереж. Городецький став безпосереднім учасником забудови Києва кінця ХІХ ст.— створював проекти багатьох будинків.
Найвідомішими його творіннями стали міський музей старожитностей і мистецтв, караїмська кенаса, костьол святого Миколи, і знаменитий будинок з химерами, у якім він прожив кілька років.
Крім створення архітектурних проектів Городецький проявляв свій творчий талант і в інших областях — захоплювався ювелірною справою, писав акварелі, робив гравюри, створював дизайн костюмів для акторів театру Соловцова та для своєї дружини Корнелії.
Іншою пристрастю архітектора було полювання. Городецький був членом імператорського мисливського товариства, із’їздив усю Росію, був у Туркестані, Афганістані, Азербайджані, Сибірі, Середній Азії, на Алтаї, і в Африці. Привезеними мисливськими трофеями Городецький прикрашав свій будинок або дарував у київський мисливський музей.
Городецький цікавився всіма передовими досягненнями науки й техніки — він був одним з перших власників автомобілів у Києві, літав з першими авіаторами, цікавився роботами іншого відомого киянина Ігоря Сікорського.
Був одружений на дочці відомого підприємця Корнелії Марр, у них було двоє дітей.
Після революції 1917 архітектор іммігрував у Варшаву. Там він займався реставрацією палацу Вишневецьких, а пізніше очолив проектне бюро. З відомих його робіт водонапірна вежа й торговельні ряди. В 1928 він одержав запрошення обійняти посаду головного архітектора синдикату по спорудженню залізниць у Персії й переїхав туди. У Тегерані він проектував вокзал і палац шаха.
Помер Владислав Городецький в 1930 р. від серцевого приступу, похований у Тегерані на лютеранському цвинтарі.
У Києві іменем Городецького була названа вулиця, а навесні 2004 у Пассажі відкрили пам'ятник йому присвячений.
Василь Григорович Кричевський народився 31 грудня 1872 року в селі Ворожбі Лебединського повіту в багатодітній сім’ї повітового фельдшера. У 1886-му приїхав до Харкова вчитися. Тринадцятирічного Василя Кричевського зарахували до залізнично-технічного училища. Здібності хлопця одразу помітив технік міської управи і підліткові доручили проектувати невеликі міщанські будинки. Так він заробляв собі на життя, а братові — майбутньому відомому художникові Федору Кричевському — на навчання в Петербурзькій академії мистецтв.
Юне обдарування помітив професор архітектури Харківського технологічного інституту Сергій Ілларіонович Загоськін. Він взяв хлопчика в сім’ю і виховував разом зі своїми дітьми. В дев’ятнадцять років Василь Кричевський — помічник міського архітектора з правом підпису своїх проектів. У 1903 році в Полтаві проводили конкурс на спорудження будівлі губернського земства. Василь Кричевський запропонував свій проект, заснований на традиціях народної архітектури. Василь Кричевський започаткував український стиль в архітектурі.
Натхненний успіхами, архітектор перебирається до Києва. Український стиль має успіх, Кричевський створює будівлю за будівлею. Захопившись національним, збирає колекцію предметів народного мистецтва, а в 1917-му стає одним із засновників Київської академії мистецтв. Викладаючи архітектуру, влітку їздить в етнографічні експедиції, малюючи і збираючи все, що стосується української культури.
Ще одне захоплення Кричевського — книжки, оформленню яких віддано півстоліття. Першою роботою була обкладинка альбому малюнків до “Енеїди” Котляревського (1903), останньою — обкладинка для українського православного календаря 1953 року.
У 1918-му до влади в Києві прийшла Центральна Рада. Михайло Грушевський доручив Кричевському розробити державну символіку. За української влади він був обраний першим ректором Державної Академії Мистецтва в Києві, а пізніше був професором Архітектурного Інституту і Мистецького Інституту в Києві, який большевицька адміністрація переорганізувала з Академії Мистецтва
У 20-30-ті роки Василь Кричевський з ентузіазмом займається вивченням і збереженням української культури. В 1925 році він знайшов та відреставрував будинок Шевченка в Києві, потім домігся відкриття в ньому музею. У тридцятих роках спроектував меморіальний музей Шевченка в Каневі. Також Кричевський захопився книжковою графікою.
Неперевершений знавець народного мистецтва, він зробив відчутний внесок у вітчизняну сценографію і театральний дизайн. У 1907—1910 роках оформляв спектаклі в театрі Садовського: “Тарас Бульба”, “Ревізор”, “Богдан Хмельницький” та інші, потім — вистави “Пані Марра” і “Уріель Акоста” в Українському державному театрі. В 1925 році його запросили художником на Одеську кіностудію. На Одеській та Київській кіностудіях він оформив дванадцять фільмів: “Тарас Шевченко” і “Тарас Трясило” режисера Чардиніна, “Назар Стодоля” і “Кармелюк” Тасіна, “Звенигора” Довженка, “Сорочинський ярмарок” Екка. Ідею знаменитої стрічки “Звенигора” великому Довженкові подарував саме Кричевський.
Під час війни Василь Кричевський покинув Київ і виїхав спочатку до Львова, де був ректором Вищої Образотворчої Студії, пізніше до Німеччини, аж у 1949 році на постійне в Каракасі, в Венесуелі, де і помер 15 листопада 1952 року.
Михайло Іванович Жук (*1883, Каховка — 1964) — український художник. Народився у містечку Каховка Херсонська область в сім'ї робітника-маляра. Рано розпочав трудове життя. З восьми років працював на сезонних роботах. У 9-річному віці Михайла віддали «у науку» до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах.
Навчався в Києві у Малювальній школі Мурашка. Упродовж року студіював у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. Його ранні роботи «Дівчина в кріслі», «Гуцул» (1902), «Жіночий портрет», «Дівчина в польському костюмі» (1903), «Портрет батька» (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Перша персональна виставка Михайла Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей).
Михайло Іванович по-праву прожив тривалий час 1905—1916рр. на Чернігівщині. Тут зберігається нині значна частка його мистецьких творів. Підтримував дружні стосунки з родиною Коцюбинських, Миколою Лисенком, Миколою Вороним, Павлом Тичиною. Портретна творчість Михайла Жука — цінний внесок у скарбницю рідної культури. Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка,Іван Нечуй-Левицький,Марко Вовчок, Олександр Мурашко — ось образи дорогих йому людей, яких він невтомно малював, які залишив для нас, нащадків. Портрети мають документальний характер, хоч і виконані з великою мірою узагальнення.
У 1925р. художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти), у техніці кольорової літографії, у 1932p— блискучу серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників.
У 1920-ті роки Михайло Жук працював у багатьох галузях образотворчого мистецтва. Йому були підвладні техніки: офорту, деревориту, літографії, лінориту. Він ретельно досліджував народний орнамент. В народному дусі він оформлював тканини та керамічні вироби.
Високохудожні монументальні панно «Чорне і біле» [1912], «Казка» [1914], «Хризантеми» [1919]— вагомий внесок майстра у відродження українського декоративного панно. Вельми оригінальним у художньому оформленні Михайла Жука побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» [1904].
Михайло Іванович Жук — автор першого українського вінка сонетів [1918]. У своїх прозових творах письменник також малює світ духовного занепаду, світ, побудований на купівлі й продажу, що починається для людини у найінтимнішій сфері, отруєній згубними пристрастями.
Майже 40 років творчість Михайла Івановича Жука була тісно пов'язана з Одесою (з 1925 по 1964-й). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту. Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва. У 1928р. з ініціативи професора М.І.Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет.
Останні роки життя художник тяжко хворів, був прикутий до ліжка. В цей час він віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші, в яких почесне місце було відведене Одесі, її героїчному минулому і, звичайно, морю. Нова хвиля інтересу до творчості Майстра прийшла вже після його смерті. Виявилося, що в його квартирі збереглися живопис і графіка, літературні публікації й невидані рукописи, гравірувальні дошки та розписаний посуд. За короткий час усе розійшлося по музеях та приватних колекціях, а згодом почало з'являтися на виставках, стало поштовхом до інтенсивного вивчення й публікування. Відбулося друге відкриття художника й людини.
Олекса Новаківський Народився у с. Слободо-Ободівка (тепер Ободівка Тростянецького району, Вінницької області) в сім'ї лісника. Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888-1892) у художника-декоратора Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (1892—1900) у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова.
З 1913 жив у Львові, куди переїхав за допомогою митрополита А. Шептицького. Новаківський, крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю: мав надзвичайно багато учнів (кілька десятків), проте жоден з них не перевершив самого Новаківського.
В 1923р. заснував у Львові мистецьку школу. У 1924-25 рр. очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету.
Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі. У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника.
Абрам Аншелович Маневич народився в м. Мстиславль (місто знаходиться в Білорусі), де прожив до 20 років. Потім поїхав до Києва, де вступив до Київського художнього училища. Після закінчення училища вступив до Академії Мистецтв у Мюнхені, яку закінчив у 1907 році. Перші свої работи, серед яких багато видів рідного міста, він писав у стилі мюнхенсько-венського напрямку модернізму. В 1913 році відбулася дуже успішна виставка творів Маневича в паризькій галереї Дюрана Рюеля. Після цього Маневич спробував писати в стилі кубізму, що призвело до створення власної мистецької манери. В 1919 році в Україні було вбито його сина. В 1922 році художник разом з дружиною і донькою переїздить із Мінська до Лондона, а потім у США, де прожив до самої смерті. Він був надто відомим у США, його твори подобались Альберту Эйнштейну.
Георгій Іванович Нарбут — український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один з засновників і ректор Української Академії Мистецтв.
Народився 25 лютого 1886року, на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз Сумської області) в сім'ї, яка походила з старого, але збіднілого дворянского роду. Георгій Нарбут мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом. Початкову художню освіту здобув самотужки. В 1906—17рр. жив у Петербурзі. В 1909 удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Холлоші. Після повернення до Петербургу став членом мистецького об'єднання «Світ мистецтва». В 1910—12 працював над ілюстраціями до казок Г.-X. Андерсена, байок І.Крилова, народних казок.
Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник, «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін. Нарбут кожного літа приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам'ятки української старовини.
У березні 1917 переїхав до Києва. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 — її ректором.
Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалей на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб. Згодом співпрацював з журналами «Наше минуле», «Зорі», «Сонце Труда», «Мистецтво» та ін. Помер 23 травня 1920 у Києві від тифу.
«Школа українських монументалістів М.Бойчука»
Школа монументального українського мистецтва початку ХХ ст.. представлена творчістю м. Бойчука та його учнів. ЇЇ надихали форми візантійських ікон, релігійного ренесансу. Живописного примітивізму безіменних українських матеріалів минулих епох.
Твори « бойчуківців» розписи Луцьких казарм у Києві. Червонозаводського театру в Харкові, санаторій поблизу Одеси - перші в усьому радянському мистецтві значущі монументальні ансамблі. Для цих розписів характерна плакатність. У них помітні сильні впливи традицій ікони, народних картин, графіки й романтичних сподівань того часу. На жаль , багатьох видатних художників. Зокрема братів М. і Т. Бойчуків, С. Нелепинського - Бойчук, В. Седляра, і. Падалку, було репресовано за іконописний формалізм та « буржуазний націоналізм»
Творчі зусилля художників – монументалістів були спрямовані на втілення національних традицій. М. Бойчук започатковував новий напрям – неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису,, звернення до національних джерел та авангардності художньої мови. Естетика тогочасного монументального живопису ґрунтувалася на уникненні зайвих деталей, випадкових, нехарактерних ракурсів, схематизації, простоті, силі та величі, звернення до національних джерел та авангардності художньої мови. Яку можна назвати конструктивізмом.
Найважливішим засобом художньої мови М. Бойчука є хвилеподібні лінії, переважно рослинного походження. Застосовували природні форми. Лінії, асиметрію. Вільне планування. Монументальні розписи бойчуківців:
- Луцьки казарми у Києві;
- Санаторій поблизу Одеси;
- Черовнозаводський театр у Харькові
У 1937 році бойчуківці були розстріляні. Було проголошено, що творчість бойчуківців, їхні ідеї ворожі радянської влади. Численні монументально – декоративні роботи та фрески були знищені.
Немає коментарів:
Дописати коментар