Перша об’єднана професійна театральна трупа, до якої увійшли кращі митці, корифеї* української сцени, була створена М. Кропивницьким — видатним українським драматургом, режисером, музикантом і актором — у 1882 році. Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.
Як продовжувач традицій Великого Кобзаря, М. Кропивницький усе своє життя присвятив боротьбі за духовне визволення української нації. Засобами мистецтва як драматург і актор він пробуджував національну свідомість народу, закликав його зберігати і відстоювати свої культурні надбання.
Драматургія М. Кропивницького пов’язана з фольклором, із кращими зразками української класичної літератури, зокрема з творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя. У ній відчутні також традиції світових майстрів слова В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, О. Пушкіна.
*Корифей (від грец. вождь, ватажок) — у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач, у сучасному розумінні — найвизначніший діяч у певній галузі мистецтва, літератури тощо.
М. Кропивницький у ролі Тараса Бульби
П. Саксаганський у ролі Козака-гуляки
Сцена з вистави М. Кропивницького «По ревізії»
Театр М. Кропивницького був на той час справжнім джерелом української культури. Митцю вдалося об’єднати талановитих акторів: братів Тобілевичів (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Михайла Старицького, Марію Заньковецьку та ін.
Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них — «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів.
Із театром корифеїв також пов’язані імена П. Саксаганського і М. Заньковецької, для яких театр став єдиним покликанням у житті.
Панас Саксаганський — багатогранний видатний актор з надзвичайним темпераментом, даром перевтілення, блискучою технікою. Серед його ролей були комедійні, драматичні та трагічні. За своє творче життя Саксаганський зіграв понад сто головних ролей і багато епізодичних. І кожна з них — вершина акторського мистецтва: Возний («Наталка Полтавка»), Богун («Богдан Хмельницький»), Голохвастов («За двома зайцями»), Солопій Черевик («Сорочинський ярмарок»), Бондар («Бондарівна»).
Чималий і режисерський доробок митця. Він поставив понад 80 п’єс, а також написав дві власні комедії «Лицеміри» і «Шандрапа». В історії культури важко знайти сім'ю, яка б дала таке сузір'я талантів, як сім'я Тобілевичів, де було шестеро дітей і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор І. Карпенко-Карий, актори М. Садовський і П. Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка М. Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: М. Заньковецька (стала дружиною Миколи) та С. Тобілевич (дружина Івана). Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру.
М. Садовська-Барілотті
У 1907 році М. Садовському, який боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони, вдалося відкрити у Києві стаціонарний Український театр. Одержавши театр, М. Садовський уперше зміг сформувати трупу, яка була потрібна йому для великих постановочних вистав. Важливим елементом у театрі була музика. Крім опер («Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина») йшли вистави мішаного жанру — музично-драматичні,— де велика роль приділялась пісням і танцям, наприклад «Енеїда» І. Котляревського. Тому в театрі був постійний зіграний оркестр, який набував особливого звучання, коли за пульт диригента ставав український композитор О. Кошиць. Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, В. Винниченка, О. Олеся.
За свідченням критиків, М. Садовський розвинув кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями.
Сила й роль корифеїв були в тому, що вони, створюючи репертуар, формували по-справжньому народний національний театр, впливаючи цим на свідомість людей. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму. Завдяки їхній діяльності друга половина XIX ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру.
В. Кричевський
М. Садовський у ролі Запорожця
З театром корифеїв пов’язана творчість Марії Заньковецької. У 1882 році в театрі корифеїв відбувся її сценічний дебют у ролі Наталки Полтавки. Саме для цього виступу вона обирає собі сценічний псевдонім Заньковецька від назви рідного села Заньки.
Пізніше М. Заньковецька працювала в професійних українських трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Актриса надзвичайно широкого творчого діапазону, М. Заньковецька створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю: Христина, Софія («Наймичка», «Безталанна» Карпенка-Карого), Оксана («Поки сонце зійде, роса очі виїсть» Кропивницького), Наталка («Лимерівна» Панаса Мирного), Катря, Аза («Не судьба», «Циганка Аза» Старицького), Галя («Назар Стодоля» Шевченка), Наталка, Терпелиха («Наталка Полтавка» Котляревського) та ін.
Творчість М. Заньковецької мала велике значення для формування національного театрального мистецтва, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців. Ім’ям Заньковецької названо український драматичний театр у Львові.
М. Заньковецька в ролі Галі
Сценічна історія та історія кохання акторів Марії Заньковецької та Миколи Садовського за посиланням:
Немає коментарів:
Дописати коментар