Леонід Федорович Биков

Леонід Федорович Биков народився 12 грудня 1928 р. у Краматорську на Донеччині. Там пройшли його дитинство і юність, там він навчився поважати та любити простих і добрих людей, яких пізніше втілював у різних образах на екрані. Дев'ятирічним хлопчиком він організував виставу за казкою "За щучим велінням", яка була із захопленням зустрінута друзями і родиною.

Велика Вітчизняна війна залишилася у пам'яті Леоніда Бикова спогадами про Барнаул. Під час кінофестивалю фільмів кіностудії імені О. Довженка у Барнаулі в 1974 р. він згадував: "При слові Барнаул хочеться їсти. Хто із старожилів є в залі, той пам'ятає ці роки. Як скажуть "Барнаул", — рука сама тягнеться до хліба. Ви віддавали і тепло, і житло, і добро..."

Після шостого класу Леонід запалився мрією вступити до льотного училища в Ойрот-Турі, що недалеко від Бійська. І коли батько піддався на вмовляння, мати їх просто не випустила з дому. А після закінчення восьмого класу Леонід поїхав до Кривого Рогу і все-таки вступив до льотного училища. Усі, крім матері, яка переживала, що хлопець худий і малий, раділи, що він здійснив мрію. Але незабаром Леонід з'явився вдома розгублений і засмучений — в училищі дізналися, що під час вступу він приписав собі рік і за це був відрахований. Мрійливий хлопець, одягнувши чорний костюм морського крою, зібрався поступати до Київського театрального інституту, дарма, що це було після дев'ятого класу. Його відкрита, романтична душа запалювала всіх, бо актором і режисером домашніх вистав за казковими мотивами був саме Леонід. Але в театральному інституті йому порадили передусім закінчити школу.

Навчаючись у Харківському театральному інституті, Леонід Биков був душею всіх студентських вечорів і зборів. Коли його запросили до Києва на проби до фільму "Доля Марини", то проводжали на вокзал усім гуртожитком. Звістка про те, що його затвердили на роль у цьому фільмі, хоч і на маленьку, була святом для всього інституту. Він умів зачаровувати людей, наповнювати оптимізмом навіть у найважчі хвилини. Український кінорежисер Микола Мащенко згадував, що завдяки Леонідові Бикову він зрозумів: актор і людина — поняття невіддільні.

У 1951 р. Леонід Биков закінчив Харківський театральний інститут. Його відразу запросили до Харківського драматичного театру імені Т. Шевченка, де він працював актором до 1960 р. Однією з перших його великих перемог була роль Павки Корчагіна у виставі "Як гартувалася сталь". Глядачі вставали з місць, щоб побачити як Леонід грав прикутого до ліжка письменника, коли той тягнувся до своєї книги — символу внутрішньої звитяги. Потім були інші блискучі акторські роботи, але найближчим йому до душі став кінематограф.

У 1958 р. Л. Биков зіграв Богатирьова у фільмі "Дорогой мой человек" і Акишина у фільмі "Добровольцы", у 1961 р. — Олексія у фільмі "Алешкина любовь", у 1962 р. — Гаркушу у фільмі "На семи ветрах".

У 1962 р. разом з Г. М. Раппапортом він поставив кінофільм "Как веревочка не вьется..."

З першої ж появи на екрані Леонід Биков здобув симпатії глядачів. Багатьом акторам вдається захопити глядача, але не кожен може стати улюбленим. Про нього справді можна сказати, що Леонід Биков був народним актором. У створених ним образах завжди органічно перепліталися народна мудрість і гумор, благородство і дивовижна скромність. Його герої завжди були демократичними, вони ніколи не повчали глядача, а відбивали духовні прагнення звичайних людей, їхні радості та печалі. Герої Леоніда Бикова завжди були насичені яскравого гумору, тому їх любили і знали. Саме таким був Максим Перепелиця у фільмі "Максим Перепелица" (1956).

У 1965 р. Леоніду Федоровичу Бикову було присвоєно звання "Заслуженый артист РСФСР".

Будучи вихованцем української акторської школи, Леонід Биков успішно працював на кіностудії "Ленфільм". Тут він дебютував як режисер, поставивши 1965 року кінокомедію "Зайчик", де виконав головну роль, після кількох сюжетів для кіножурналу "Фитиль". Можливо, не все йому тоді вдалося, але ще більше посилилося прагнення бути гідним симпатій глядачів.

У 1971 р. як режисер він поставив телефільм "Где вы рыцари?"

У 1974 p. створив сценарій фільму «В бой идут одни "старики"», в якому зіграв роль Титаренка. Цей фільм було відзначено призами на Всесоюзному кінофестивалі і Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах. Того ж року він одержав звання "Народний артист УРСР".

Акторський досвід підказав йому головну режисерську лінію — відкривати героїчне у звичайному, буденному. З того відчуття народилося багато режисерських прийомів, які були використані під час створення фільму «В бой идут одни "старики"». У ньому відображені не тільки глибокі переживання, а й пам'ять про друга дитинства, втіленого на екрані в образі Смуглянки, — Віктора Щедронова, який був старшим за Леоніда на два роки і загинув 11 квітня 1945 р. в Чехословаччині. Фінальна пісня з фільму зазвучала не тільки на екрані — її співав увесь народ. Після виходу цього фільму на широкий екран Леоніда Викова частіше називали майором Титаренком, настільки герой став близьким глядачеві. Фронтовики зустрічалися з ним як з однополчанином. Його фраза "Будемо жити!" наче стала ключем до розв'язання абсолютно всіх життєвих проблем, обов'язком жити.

Мистецтво Леоніда Викова відзначається м'яким ліризмом, легким, гумором. Його герої завжди приваблюють душевною щедрістю, цілісністю характеру. Найбільше визнання йому принесли фільми про Велику Вітчизняну війну, де він розглядав проблеми моральних уроків війни, зв'язку між поколіннями.

У 1977 р. режисер поставив фільм "Аты-баты, шли солдаты...", у якому зіграв роль Святкіна. Іронічний і мудрий образ солдата, який гине, але не дає підстав називати себе слабкою ланкою, став символом, культовою ознакою людини у розпалі загальносуспільної згоди, заборонених анекдотів, самвидаву. Він мав дивовижне відчуття себе у своєму народові, умів показати це у кожному фільмі.

За обидва вказані вище фільми як режисер і актор Леонід Биков був відзначений Державною премією УРСР 1977 року.

Після фільму "Аты-баты, шли солдаты..." йшов пошук нового сценарію. Леонід Биков приніс вирізку з "Литературной газеты". Відразу виникла ідея запропонувати автору написати сценарій. Леонід Федорович мріяв зіграти у фільмі народного умільця, який присвятив усе своє життя створенню вічного двигуна. Особливість цього сюжету полягала в тому, що треба було зіграти двійників, один з яких був інопланетянином, а інший — землянином. Прибулець Глоус намагався б жити за своїми законами у радянській дійсності.

11 квітня 1979 р. Леонід Федорович Биков, повертаючись на власній "Волзі" до Києва, потрапив у автокатастрофу і загинув одразу. Його лист, написаний ще у квітні 1976 p., коли Биков лежав з інфарктом у лікарні М. Стражеско, адресований Іванові Миколайчуку і Миколі Мащенку, породив багато запитань, але не розкрив таємниці загибелі.

Остання роль у кіно Леоніда Федоровича Бикова, яка мала бути у кінокомедії "Прибулець", залишилася лише у проектах. На жаль, було зроблено кінопроби, створено "інопланетні" декорації, спеціальний реквізит, але фільму Биков уже не зняв. Фільм було перейменовано і передано іншому режисерові, та чи міг би він відбутися без унікального таланту.

Про Леоніда Бикова у 1982 р. знято фільм "...которого любили все".

У 1985 р. у Краматорську відбувся кінофестиваль пам'яті Леоніда Бикова.

На Міжнародному кінофестивалі 1995 року з берегів Москва-ріки на повітряних кулях злетіли до неба портрети ста найвідоміших кінематографістів XX століття, серед яких був портрет і Леоніда Бикова.

Як актор Леонід Биков запам'ятався глядачам у фільмах "Укротительница тигров", "Чужая родня", "Майские звезды", "Осторожно, бабушка! ", "Ссора в Лукашах", "Когда разводят мосты".