Художні засоби. Живопис. Графіка.

Живопис — вид зображального мистецтва, твори якого виникають за допо­могою фарб, які наносяться на будь-яку тверду поверхню.

У світовій історії мистецтва живопис часто посідав провідне місце. Ця його роль пояснюється переважно тим, що в жодному іншому виді мистецтва не мож­на передати видимі явища світу, образ людини або природи в тій мірі, як у жи­вописі. Більше цього, ця повнота вираження зовнішнього видимого світу до­зволяє розкрити глибинний, внутрішній, зміст та сенс суспільних явищ, духов­не життя людини, її думки, почуття.

Живопис на відміну від інших видів мистецтва має колір як головний зоб­ражально-виражальний засіб. А оскільки у реальній дійсності все має свій колір, то живопис може якнайповніше передати колірну якість матерії.

Виразні засоби живопису — колір, малюнок, світлотінь, виразність мазків, фактури та композиції, що дозволяє виконувати на площині кольорове багат­ство, об'ємність предмета, якісну матеріальну різноманітність, простір, глибину кольорово-повітряне середовище.

Живопис може передати протилежні явища: як стан статичності, так і почуття тимчасового розвитку, спокою і емоційно духовної насиченості рапто­вості ситуації, що минає, та ефект руху. У живописі можлива розгорнута оповідь і складний сюжет.

 1. Колір. Колорит — система співвідношення кольорових тонів, що утворюють певну єдність. Характер колориту пов'язаний зі змістом, загальним задумом твору, з епохою, стилем, індивідуальністю автора. Наука про колір — ко­лористика.

Історично склалися дві колоритні тенденції:

а)  символічна (кількісно-локальний колір, із символічним значенням);

б)  реалістична (повноцінна передача кольорової картини світу, використання вальору та рефлексу).

Відповідно існує хроматична шкала (представлена 10 основними кольорами: червоним, помаранчевим, жовтим, жовто-зеленим, зеленим, зелено-блакитним, блакитним, синім, фіолетовим, багряним) та ахроматична шкала (ряд сірих тонів від чисто білого до чорного).

Основними кольорами хроматичної шкали вважаться ті, що існують у при роді в чистому вигляді (мінерали): жовтий, червоний, синій. Усі інші — додаткові (чи складені). Вони утворюються від змішування основних тонів. Живопис — це не протокольний звіт про наші знання, які мають колір ті чи інші предмети, а така художня передача кольорового оточення, якою ми сприймаємо її в конкретних умовах. На наше сприйняття мають вплив:

—  освітлення;

—  відстань (повітряний прошарок);

—  кольорове середовище.

2.  Тон — основний відтінок, який узагальнює та підкоряє собі усі кольори тво­ру, та той, що повідомляє колоритну цілісність.

3.  Вальор — відтінок тону, виражає певне відношення світла та тіні. Кожен із відтінків тону перебуває у закономірному співвідношенні та надає послі­довної градації світла та тіні в межах кольорів залежно від освітлення.

4.  Рефлекс — виникає тоді, коли на предмет падає відблиск від оточуючих предметів.

5. Кольорова пляма (мазок) — основний технічний прийом, який дозволяє передати багатство аспектів, сприяє пластичному об'ємному ліпленню фор­ми, передачі його матеріального характеру та фактури у співвіднесенні з ко­льором відтворення колористичного реального світу. Характер мазка буває гладеньким, помірним, нерівним, розділеним. Усе це сприяє різноманіттю емоційної атмосфери, передачі безпосереднього почуття та настроїв, спо­собів передачі ставлення до зображеного.

6. Перспектива — система зображень на площині та об'ємних тіл, просторова структура, розташування у просторі та віддалення від спостерігача. Перс­пектива в живописі служить як для відтворення образу видимого світу, так і для тлумачення художніх образів, вираження тієї чи іншої концепції світу. Існує лінійна перспектива, зворотна, повітряна, ярусна, панорамна, куполь­на. Перспектива є невід'ємною частиною живописної композиції.

7.  Композиція у живописі — це розташування фігур та предметів, кольоро­вих плям та об'ємних мас із встановленим центром зору (перспективою). Розрізняють три плани зображення:

-  передній план, коли всі предмети сприймаються об'ємно за допомогою світ­лотіні та контрастних забарвлень;

— середній план дещо пом'якшений. Будуючи перспективу художник орієн­тується на центральну частину, де сходяться усі головні лінії;

-  далекий, де все зображується схематично, в димці.

Залежно від способу втілення ідейного задуму в живописі, як і в скульптурі, існують поняття станкового та монументального твору.

За законами повітряної перспективи у міру віддалення від глядача (або від джерела світла) предмети поступово втрачають ясність і чіткість абрисів, набу­ваючи холодних відтінків. 

Жанри образотворчого мистецтва:

1. Портрет — це зображення людини чи групи людей, які мають риси подіб­ності з тими, що існують у реальній дійсності. Справжнє народження пор­трету як жанру можна датувати XV століттям, епохою Ренесансу. Створю­ючи портрет, художник-живописець виявляє істотні, індивідуальні риси людини. Передача зовнішньої подібності — обов'язкова вимога жанру. Але відтворюючи подібність до людини, художник завжди намагається відна­йти, розкрити сутність її характеру, проникнути в бездонні глибини її внутрішнього світу.

У живописних, графічних портретах існують різновиди залежно від:

а)  постави — прямий (анфас), у профіль (збоку), у три чверті;

б)  стилю та способу зображення моделі — ідеальний, реалістичний, парадний;

в)  кількості зображуваних — персональний, подвійний, груповий (сімейний, корпоративний).

Власний портрет художника, виконаний самим художником, називається автопортретом.

Акт (ню) — це художнє зображення оголеної фігури — як жіночої, так і чоловічої.

Карикатура — це навмисне пародійне зображення обличчя, фігури, події. У XVII столітті у Франції карикатура набула форми гротеску чи так званого капричіо.

Капричіо — це різного роду фантастичні перебільшення, інколи нереальні зображення. У європейському мистецтві XVIII століття капричіо на суспільні теми виконував великий майстер — іспанець Ф. Гойя.

2. Натюрморт (із французького «мертва натура») — це продумана композиція неживих предметів побуту або об'єктів тваринного чи рослинного світу, що становить сюжет художнього твору.

Вперше твори цього жанру з'явились у Голландії на початку XVII століття. До цього жанр натюрморту як самостійний не існував: у мистецтві Середньовіч­чя та Ренесансу елементи натюрморту мали символічне значення, підкреслюю­чи характеристики персонажів, які зображувалися.

Головною особливістю натюрморту є те, що за допомогою неживих речей художник відображає певне бачення фрагментів матеріального світу. Таким чи­ном, художник ніби вселяє у мертві предмети нове життя. Придивіться уважніше до відомих творів цього жанру і ви помітите, що більшість із них містить інфор­мацію не тільки про речі, але й про епоху, побут, звички їх володарів. Предметом зображення є квіти, плоди, дичина, їжа, посуд, меблі, одяг, особисті речі.

Мистецтвознавство виділяє два основних типи натюрморту:

а)  той, у якому речі ніби самі розповідають про себе, даючи можливість гляда­чеві познайомитися з їхньою пластикою, кольором, взаєморозташуванням, фактурою;

б)  той, що більше розповідає про самого володаря, якому вони служать, але й інколи образ цілої епохи.

3.  Пейзаж (із французького «країна, місцевість») — жанр образотворчого мистецтва, в якому основним предметом зображення є природа. Розквіт цього жанру датується XVII сторіччям у мистецтві голландських художни­ків.

Пейзажі класифікують залежно від:

а)  представленого мотиву — архітектурні забудови, міста (ведута — місцевий, архітектурний пейзаж); природний (морський — марина, рівнинний, ліс­ний, гірський); сільський (поєднує архітектурний та природний пейзажі);

б)  ставлення до зображуваної дійсності — топографічний, уявний.

4.  Побутовий жанр — один із традиційних жанрів образотворчого мистецтва, що визначається колом тем та сюжетів із повсякденного життя: звичайно­го, приватного, суспільного та ін. Власне побутовий жанр отримав свій істо­ричний зміст та характерні форми лише як явище світського станкового мистецтва. Галантні бесіди, популярні ресторани та картини домашнього життя, тепле зображення домашнього побуту, суспільні відношення у побу­тових ситуаціях — це теми побутового жанру. Кращі представники жанру: Опоре Домьє, Густав Курбе, Г. Федотов, О. Г. Венеціанов, І. С. Рєпін.

5.  Батальний жанр пов'язаний із зображенням битв, військових походів, різ­номанітних бойових дій та епізодів військового життя. З'явився в епоху Відродження. Один із кращих представників жанру — Тиціан.

6.  Історичний жанр присвячений історичним діячам та подіям, що є суспіль­не значимими, і є явищем в історії людства. Може входити до історичного міфологічного жанру як елемент інших жанрів: побутового, пейзажного, на­тюрморту.

7.  Міфологічний жанр присвячений героям та подіям, про які розповідається у міфах давніх народів. Витоки цього жанру — в пізньоантичному та серед­ньовічному мистецтві. Остаточно сформувався в епоху Відродження.

Матеріали та техніка

1.  Живопис олійними фарбами має два способи: багатошаровий (лесування), одношаровий (аля-прима).

2.  Акварель — нанесення кольору на папір без білил, відрізняється прозорістю та свіжістю кольору.

3.  Гуаш — має густу консистенцію та велику щільність, непрозора.

4.  Темпера — фарби розводять водою та готують на олійній суміші.

5.  Пастель — пишуть кольоровою крейдою оксамитово-м'яких тонів на сірому папері.

6.  Фресковий живопис (монументальний) — кольоровий порошок розводять водою та наносять на сиру штукатурку, яка, висихаючи, міцно скріплює ко­льоровий шар.

7.  Мозаїка — містить замість фарб частини смальти (скляний сплав), мармур, камінь, емаль, кераміку.

БАЗОВИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ П1ДТЕМИ «ГРАФІКА. ХУДОЖНІ ЗАСОБИ. ВИДИ ТА ЖАНРИ»

Будь-яка людина, котра навіть не вважає себе прихильником мистецтва, зустрічається із графікою буквально на кожному кроці: то у вигляді книги, то га­зетної карикатури, оголошення, афіші, плакату. Але знають графіку, є істинни­ми цінителями небагато людей, навіть серед тих, хто серйозно цікавиться мисте­цтвом. Графіка часто асоціюється з чимось легким, навіть несерйозним, не та­ким важливим та відповідальним, як, скажімо, станковий чи монументальний живопис. Насправді ж руки художників, живописців несуть сліди роботи з найгрубішими слюсарськими інструментами та отруйними хімічними речовинами. Те, що здається експромтом, приховує складний технологічний процес.

Графіка (з грецького «пишу, малюю») — вид образотворчого пластичного мистецтва. Як і живопис, пов'язана із зображенням на площині: малюнок або відтиск наноситься, як правило, на аркуш паперу. Лінія, контур, силует у цьому мистецтві відіграють головну роль.

Історична довідка

Цей випадок стався колись у Франції з одним художником. Жив він у край­ній бідності, і ось одного разу він вирішив написати листа генеральному міні­стру фінансів Е. де Силуету, аби попросити його про допомогу. І тільки він вивів його прізвище, як на цьому місці утворилась велика пляма. На одну мить худож­ник засмутився, а потім його рука швидко перетворила пляму на тінь, яка ніби впала від фігури міністра фінансів. Листа все ж таки не було написано, але ма­люнок міністр все-таки отримав. Згодом подібні до цього малюнки все частіше почали з'являтися, і називалися вони силуетами. Потім так назвали вид графіч­ної техніки в образотворчому мистецтві. Силуети, перші графічні роботи, стали виконувати тушшю на світлому фоні або білими фарбами на темному фоні.

                                               Засоби художньої виразності графіки

Графіка — мистецтво малюнку. Плавність або строкатість лінії, її м'якість або твердість, уривчастість або безперервність, ступінь тонкості, сухості чи тов­щини — все це має значення та використовується художником задля різнобічно­го відтворення дійсності. Лінія може передати обриси предметів, їхню фактуру і характер. Графіка — найоперативніший образотворчий вид мистецтва.

Широко використовується у графіці пляма: рівно зафарбована, різна за ко­льором, формою, розміром, густотою, характером тону. Все це дозволяє плямі створити ілюзію об'єму, глибини, допомагає точніше виразити реальність. Чор­но-білі малюнки не здаються однотонними, бо це пояснюється тим, що кожний колір, у тому числі й чорний, має безліч відтінків.

Різниця у градації кольору від найтемнішого до найсвітлішого виражаєть­ся поняттям «тон». Художники відчувають найтоншу градацію одного й того ж тону. Тон допомагає передати якість предмета, його об'єм та інші властивості. Однокольоровий (чорно-білий) малюнок інколи називають тоновим.

Таким чином, лінія, пляма, тон — основні виражальні засоби у графіці.

Різновиди графіки

Станкова графіка

1.   Оригінальна графіка — твори виконуються в одному екземплярі на папері різними художніми матеріалами.

2.  Естамп (з франц. «відтиск») — вид графіки, що дозволяє тираж, тобто біль­шу чи меншу кількість повноцінних авторських екземплярів твору. На кож­ному авторському відтиску має стояти його підпис та номер — Д15 (сьо­мий із п'ятнадцяти) або Д15\2 (сьомий із п'ятнадцяти з виправленнями). На відміну від типографічної продукції форму для друку естампу виготов­ляє сам автор.

Естамп ділиться на чотири види:

а) високий друк. Висока гравюра — найстаріша серед усіх видів естампу. Вона виникла від техніки «набійки» — друку з випуклих дерев'яних форм на тка­нину, що робилося ще в пізньоантичному Римі. Друк із рельєфних форм на папір з'явився у Китаї в VI—VII столітті. Спочатку для високої гравюри на дереві використовували дошки, розпиляні вздовж волокна. Така техніка називається поздовжньою ксилографією. У 1515 році італієць Угод а Карпі винайшов спосіб отримання кольорового відтиску —кьяроскуро. У XVIII столітті Томасом Б'юїком була винайдена торцева ксилографія (спосіб

гравірування на торці дерева). Аби замінити дерево, в XX столітті худож­ники звернулись до лінолеуму. Так з'явилася ліногравюра;

б)  глибока гравюра — офорт, різцева гравюра на металі, другий за віком вид естампу, вона заявилася всередині XV століття. За легендою, яку розповів Д. Вазарі, честь її винаходу належить флорентійцю Мазо Фінігуерре — ювеліру, майстру техніки ніело (чорніння по сріблу). Рельєфність друко­ваної форми є необхідною умовою для глибокого друку. Але цього разу друкуються заглиблені штрихи та крапки, в які забивається фарба, а чиста поверхня стає фоном. Під сильним тиском фарба переходить на спеціаль­ний крихкий зволожений папір, а краї металевої друкованої форми, що вдавлюються у такий папір, створюють характерні рельєфні краї компози­ції — фасети. У 1507 році Д. Хопфер винайшов хімічний спосіб створення заглибленої друкованої форми — «офорт», що в перекладі означає «азот­на кислота». Таким чином, глибоку гравюру можна поділити на два види: хімічного способу виготовлення (офорт) та механічного. Серед глибоких гравюр хімічного способу виготовлення виділяють травлений штрих (Ремб­рандт), акватинту (Ф. Гойя), лавіс, ресерваж, м'який лак. Основні механічні способи: різцева гравюра на металі, суха голка, мецо-тинто;

в)  плаский друк — літографія, альграфія, офсет. Родоначальниця цього виду естампу — літографія. Художник, малюючи на камені — вапняку — спе­ціальними олівцями та тушшю, створює водовідштовхуюче середовище. Під час друку перед кожним нанесенням фарби на камінь він змочується водою, яка не лягає на малюнок, а товста друкарська фарба в свою чергу не лягає на воду. Винайдена літографія в 1799 році Алоїзом Зенефельдером, який першим здогадався, що можна друкувати з пласкої форми за рахунок різ­них фізико-хімічних властивостей. Відомі майстри літографії — Т. Жеріко, О. Домьє, П. Гаварні, Д. Уістлер, Ф. Фантен-Латур, К. Кольвіц, російські — М. О. Тирса, М. Ф. Лапшин, В. В. Лебедев, О. Л. Каплан, Ю. О. Васнецов, К. І. Рудаков, О. С. Ведерников,

В. М. Конашевич);

г)  трафаретний друк — шовкографія. У шовкографії друкованою формою служить тонка, але міцна тканина, натягнута на раму. Деякі частини цієї тканини, що залишаються незафарбованими елементами композиції, роб­ляться непроникаючими для фарби. Такою перепоною служить або паперо­вий трафарет, що знаходиться між ситом та майбутнім відтиском, або при­готована безпосередньо на ситі особлива полімерна плівка. Відомі майстри шовкографії — Є. І. Чарушин, Ю. О. Васнецов, О. С. Ведерников.

Промислова графіка

Із мистецтвом книги пов'язаний особливий жанр — екслібрис (від латин­ського «з книг») — книжковий знак, який вказує на володаря книги. Екслібрис наклеювався на внутрішній бік книжкової палітурки або обкладинки. Книжкові знаки гравірувались на дереві, міді, лінолеумі, виготовлялися цинкографським або літографським способами.

Види:

— гербовий (ХУІ-ХУИ ст.);

— вензелевий (до орнаменту входять ініціали володаря книги);

— сюжетний (складається з архітектурних мотивів, атрибутів, емблем, які свідчать про смаки володаря книги).

До мистецтва книги входить:

—  виготовлення макету;

—  оформлення;

—  ілюстрації.

Відомий український ілюстратор — В. Базилевич, майстри екслібрису — А. Дюрер, Лукас Кранах, Франсуа Буше, Анрі Матісс, А. М. Бенуа, В. О. Фаворський.

Мистецтво плакату

Виділяють:

—  політичний плакат;

— видовищний (театральний, кіноплакат тощо);

— рекламний плакат, або «постер».

Для мистецтва графіки характерний високий ступінь соціального відгуку. Протягом усієї історії вона жваво реагувала на всі докорінні зміни в житті сус­пільства, відповідала і сама стимулювала естетичні потреби людини. Всі найзначніші винаходи у її технологіях, розвиток художньої виразності мови при­падають на особливо гострі, переламні моменти історії культури. Тому для неї характерною є і морфологічна пластичність, змінність того, що входить до ве­ликої та досить різнорідної системи мистецтва графіки.